Лінійна та нелінійна теорії розвитку історії

Велике значення в розумінні громадського розвитку має лінійна парадигма, звана лінійним прогресом. Її також називають теорією еволюційного розвитку (еволюціонізму). Її творцями стали О. Конт, Г. Спенсер, Л. Морган, Э. Дюркгейм, Л. Уорд та ін. Лінійно-прогресивне розуміння розглядає громадський розвиток як процес зміни від нижчого до вищого, від простого до складного, від часткового до цілісної якості суспільств і людства.

У основі еволюційного розуміння громадського розвитку лежала аналогія з біологічним (живим) організмом і його зростанням. Суспільство стали розглядати як організм, що складається з клітин-людей, органів-інститутів і тому подібне

Прибічники лінійного розуміння розвитку виходили з того, що людство і усі конкретні суспільства розвиваються взаємозв'язано. В результаті еволюційного розвитку суспільства відбувається додавання до колишньої його якості нового (кумулятивний ефект), деяке перетворення частини старого і втрата чогось. Дуже важливо для цього підходу визначити критерії нижчого і вищого, простішого і складнішого, часткового і цілісного і тому подібне. Вони різні в різних соціально-філософських і соціологічних теоріях.

О. Конт вважав, що для розуміння сучасної епохи людства треба помістити її в ширший історичний контекст. Рушійною силою розвитку суспільства, на думку О. Конта, являється сила людського духу (інтелекту, моралі, волі). Розвиток суспільства безпосередньо залежить від кількості і різноманітності його знань, які визначають військові, політичні, економічні сторони громадського життя. Суспільство проходить у своєму розвитку три рівні. На теологічній стадії люди виходять у своєму творінні життя з наявності надприродних істот, якою вони поклоняються у формі міфології і релігії. Ця стадія характеризується військовим протиборством і рабством. На метафізичному ступені розвитку люди все більше виходять у своєму творінні життя з абстрактних понять, створених їх розумом, : свободи, суверенітету, права, легітимності, демократії і тому подібне. На позитивному ступені історичного розвитку люди відкривають закони природи, суспільства, людину і починають їх використовувати в організації свого життя. Наука поступово стає головною продуктивною силою суспільства.

Г. Спенсер вважав еволюцію засадничим принципом розвитку природи, суспільства, людини. Світ є матеріальною реальністю в єдності речовини, руху, енергії. Еволюція - це рух від гомогенності (однорідності) світу до гетерогенності (складнощі), що супроводжується розсіянням руху і інтеграцією речовини. Еволюція здійснюється за допомогою структурно-функциональной диференціації матерії від простоти до складності, від гомогенності, одноманітності до гетерогенності, спеціалізації, від плинності до стабільності.

Еволюція суспільства від одного ступеня до іншої характеризується: 1) диференціацією функцій, влади, власності, престижу між різними групами людей; 2) посиленням нерівності праці, влади, багатства, престижу і в цілому ускладненням диференціації людей на численні страты; 3) розподілом суспільства на групи, класи, шари за економічними, професійними, політичними, національними, релігійними ознаками.

Г. Спенсер уперше запропонував дихотомічну типологію суспільств - ділення їх на два протилежні ідеальні типи. Реальні суспільства представляють змішення рис цих ідеальних типів : військового суспільства і індустріального суспільства. Військові суспільства орієнтовані на захист і завоювання, інтегровані за допомогою політичного насильства, їх базисом є авторитарна держава з низькою соціальною мобільністю, економіка екстенсивна, регульована, домінуючі цінності - дисципліна, патріотизм, сміливість. Індустріальні суспільства орієнтовані на розвиток економіки, формою інтеграції є добровільна кооперація людей, держава демократична з високою соціальною мобільністю, економіка динамічна ринкова, домінуючі якості - ініціативність, винахідливість, незалежність.

У основу еволюційної теорії розвитку людства Л. Морган поклав розвиток засобів (технологію) виробництва. Він вважав, що основними рушійними силами історії є винаходи, які люди створюють для задоволення своїх потреб (у їжі, одязі, транспорті і тому подібне). Якщо основні потреби людей залишаються в принципі незмінними, то знаряддя і предмети їх задоволення міняються від епохи до епохи. Поширюючись серед суспільств, ці знаряддя (технологічні нововведення) і матеріальні блага поступово міняють спосіб життя суспільств, усю їх структуру.

Л. Морган виділив в історії людства три фази: дикість, варварство, цивілізацію. За часів дикості люди користувалися примітивними знаряддями (вогонь, лук, стріли і тому подібне) для збирача їжі. На стадії варварства був винайдений посуд, сталося одомашнення тварин, початі іригація, виробництво заліза і інструментів. На стадії цивілізації стався винахід фонетичного алфавіту і писемності, почалася письмова історія людства, поширення накопиченого досвіду пішло швидше.

Цікаву ідею людської еволюції висунув Л. Уорд у своїй "Динамічній соціології" [1]. У історії природи він виділяє наступні основні етапи: 1) космогенезис, що охоплює Всесвіт; 2) біогенез, що охоплює усе живе; 3) антропогенез, властивий людям; 4) социогенез - розвиток суспільств. На останній стадії розвитку людства усі чотири фази взаємодіють, накладаючись одна на одну. Планування, передбачення, проектування майбутнього - відмінна риса останньої стадії еволюції, яка стає більше гуманістичною в порівнянні з попередніми.

Нелінійна, або плюралістично-циклічна, концепція визнає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією.

Представниками нелінійної концепції розвитку історії були Віко, М. Макіавеллі, Т. Кампаналла, Тюрго.

Данилевський, який розглядав історію людства як поліцентричне утворення, низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів. Він назвав їх «культурно-історич­ними типами», а на стадії зрілості, піку розвитку — «ци­вілізаціями». Таких «культурно-історичних типів» (циві­лізацій) він виокремлює десять: єгипетський; китайський; ассиро-вавилоно-фінікійський, халдейський (давньосемітичний); індійський; іранський; єврейський; грецький; римський; новосемітичний, аравійський; германо-романський (європейський); мексиканськийі перуанський та слов’янський.

У цих поглядах Данилевський зближувався зіШпенглером, який також дотримувався думки, що історія є по­слідовністю самодостатніх, рівноцінних і одномасштабних індивідуальних одиниць, назвавши їх «культурами». Шпенглер виокремив усього вісім розвинутих культур, що пройшли всі стадії розвитку: античну, арабсь­ку, вавилонську, єгипетську, західноєвропейську, індійську, ки­тайську й культуру майя. Кожний з виділених ним культурних світів має ідентич­ний життєвий цикл, що нагадує життєвий цикл організму: зародження, зростання, розвиток, занепад і загибель. Натуралістичний погляд на історію позначається навіть на Шпенглеровій концепції вну­трішньої деталі окремо взятої культури, адже послідовність фаз у межах кожної культури має в собі не більше історич­ності, ніж наступність у декількох фазах життя комахи. Внутрішню цілісність кожної культури забезпечує її природний набуток, трансцендентний «прафеномен», що розвиває свої творчі можливості на стадіях зростання -розвитку, а вичерпує їх на стадіях старіння і смерті, зу­мовлюючи перехід її до нетворчої фази, на рівні буття якої не виникає вже нічого нового. Шпенглер називає фа­зу творчого занепаду культури «цивілізацією», на проти­вагу розумінню цивілізації як найвищого розвитку культури у Данилевського. Характерними її особливос­тями є дегуманізація, мілітаризація та бюрократизація, Домінують відверті скептицизм і нігілізм. Для західно­європейської культури, за прогнозом Шпенглера, настане така пора через два-три століття.

А. Тойнбі розглядає історію людства як круговерть цивілізацій, що змінюють одна одну, дола­ючи схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й заги­белі. Локальні цивілізації є рівноцінними, самодостатні­ми в усій своїй самобутності. Схема А. Тойнбі передбачає місце у всесвітньому історичному процесі й «неісторич-ному» Сходу, що так незатишно почувався у стадійно-формаційній схемі Маркса.